Старі мармурові столи змінилися новими виробничими лініями, але дух майстерні — той самий. Li-Lac пережив урагани, орендні кризи, пандемії. Пройшов від одного крихітного магазину до шести локацій по всьому Нью-Йорку. Солодка історія успіху особливого нью-йоркського шоколаду — далі на newyork1.one.
Як маленька майстерня стала легендою Нью-Йорка
Ця майстерня починалася з одного чоловіка та його французьких рецептів. У 1923 році Джордж Деметріус — грек, який опанував шоколадне ремесло у Франції, відкрив свою першу крамницю на Кристофер-стріт. Він працював повільно, ретельно — так, як працюють люди, що вірять у ремесло. Його мармурові столи виблискували від полірування, мідні казани кипіли ароматною масою, а кожна цукерка створювалася вручну.
У Гринвіч-Віллиджі, де жили поети, актори та мрійники, така відданість смаку швидко здобула вдячну публіку. Після смерті Деметріуса у 1972 році майстерня не зникла. Він передав її своїй найвідданішій помічниці Маргариті Ватт — жінці з гострим оком та ніжною любов’ю до деталей. Вона берегла старі рецепти та понад усе боялася, що хтось колись спростить процес чи відмовиться від традицій.
Коли час підійшов і Маргарита вирішила піти на пенсію, вона передала справу людині, якій довіряла — Едварду Бонду — джентльменові з Міссісіпі, який роками відвідував магазин не тільки за солодощами, а й за теплим спілкуванням. Ед не зламав традиції. Він розширив асортимент, додав нові рецепти, почав використовувати шоколадні форми, які згодом стануть візитівкою Li-Lac. Але він не змінював головного — філософії ручної роботи.
У 1981 році до Едварда приєдналася сестра Марта. Для неї світ шоколаду став любов’ю з першого погляду. Вона швидко перейняла техніки старого майстра й навіть створила знаменитий малиновий трюфель, який здобув нагороду в 1996 році. Коли Ед помер у 1990 році, саме Марта взяла керування на себе. Вона не дозволила бренду втратити ані смаку, ані характеру. Навпаки — відкрила нові горизонти. У 1999 році Li-Lac з’явився в Grand Central Terminal, серед гомону найбільшого вокзалу світу.
2005 рік став болючим моментом. Оренда в історичному приміщенні зросла настільки, що крамницю довелося перенести. Переїзд з Кристофер-стріт став ніби прощанням з епохою. Проте бізнес вистояв.
У 2009 році Марта вирішила повернутися до Міссісіпі, до своїх онуків. Але її відданість перетворила Li-Lac на справжню шоколадну легенду, яку Wall Street Journal назвав «вперто старомодною» — і саме тому такою цінною.
Три мушкетери Li-Lac
Коли у 2011 році Li-Lac Chocolates увійшов у свій дев’ятий десяток, компанія стояла на порозі змін. Старий Нью-Йорк навколо стрімко перебудовувався, оренда росла, ритм міста пришвидшувався. Здавалося, маленькі ремісничі майстерні приречені стати лише спогадом. Але саме тоді з’явилися вони — троє чоловіків, які повірили в те, що традиції можна не лише зберегти, а й примножити.
Ентоні Сіроне, Крістофер Тейлор та Анвар Ходер — усі троє по-різному, у різний час закохалися у цей бренд. Сіроне, житель Вест-Віллидж, ще у 90-х роках купував тут цукерки після роботи. Тейлор, фінансист, бачив у Li-Lac не просто бізнес, а живу легенду, яку потрібно оберігати. А шлях Ходера був найдовшим. У кінці 1980-х років Анвар вивчав комп’ютери. Одного дня його двоюрідний брат раптом каже:
«Слухай, у Li-Lac потрібна допомога. Хочеш підробити?»
Анвар не мав жодного досвіду з шоколадом, але з першого дня закохався. Руки втомлювалися, техніка зламувала пальці, рецепти вимагали терпіння. Але щось у цьому вузькому приміщенні зі старими формами та мідними казанами тримало його міцніше за будь-яку логіку. Через рік Анвар уже керував процесами. Через десять — став серцем виробництва. Через тридцять п’ять — досі приходить на фабрику, щоб формувати, розвантажувати, загартовувати й керувати командою з 25 людей.
Коли нові власники взялися за компанію, вони розширили Li-Lac: відкрили нові магазини, вивели бренд на нові ринки та подвоїли масштаби виробництва.
Та понад усе вони мріяли повернутися туди, де все починалося.
«West Village — це наша душа», — каже Тейлор. «Ми завжди будемо там. Який би успіх не приносили Grand Central чи Chelsea Market, жодне місце не зрівняється з Гринвічем».
У Вест-Віллидж Li-Lac жив 80 років. Тут його пам’ятали діти, що бігали зі школи. Тут плакали дорослі, коли старий магазин довелося закрити у 2005 році.
Тож повернення на Гринвіч-авеню, 75 стало майже паломництвом. На урочистому відкритті у 2019 році ціни повернули до 1923 року — 23 центи за цукерку. Люди вишиковувалися в черги, ніби верталися у власне дитинство.
У 2012 році Ходер та Сіроне запропонували ідею, яка могла знищити прибуток, — подарункові коробки та красива упаковка, що потребувало інвестицій у 40 000 доларів. Тейлор був у шоці, але погодився.
І сталося неймовірне, коробки вийшли саме у напередодні Різдва та продажі вибухнули.
«Я зрозумів, — сказав Тейлор пізніше, — що коли працюєш у шоколаді, ти насправді працюєш у подарунковому бізнесі».
З того моменту Li-Lac перестав бути просто магазином солодощів. Він став подарунковою традицією Нью-Йорка.
У найскладніші роки пандемії компанію врятував інтернет-магазин та підтримка орендодавців, а пізніше Тейлор допоміг фінансово рекапіталізувати бізнес.
Li-Lac пройшов через бурі — і вистояв.
Коли Крістофера Тейлора запитали, у чому феномен стійкості Li-Lac, він сказав просто:
«Це історія трьох людей. Деметріус — засновник. Ед Бонд — той, хто дав свіжий подих. І Анвар Ходер — людина, яка провела компанію до її 100-річчя».
Мистецтво у кожному шматочку
Li-Lac Chocolates — це місце, де шоколад має голос, характер та навіть пам’ять. Асортимент виріс до понад 120 найменувань, але філософія лишилась незмінною: шоколад має бути свіжим, справжнім та без компромісів.
Старовинні форми, вінтажні відтиски, і той самий блиск глазурі, який знають лише майстри старої школи.
Серед оригінальних позицій — легендарна мигдальна кора: хрумкий теплий мигдаль під шаром білого, молочного, темного чи безцукрового шоколаду. Li-Lac виготовляє десятки солодощів — від карамельних квадратиків до малинових кремів, від цукерок із цитрусовою цедрою до культових чашок з арахісовим маслом. Є навіть арахісове масло з желе — шоколадна ода «американському бутербродові дитинства».
Амарето, французький крем, кава, карамель — всі смаки вишукані та насичені. У Li-Lac шоколад легко перетворюється на ведмедиків, музичні інструменти, зайців, сердечка, звірят та ретро-автомобілі. А в сезон тут можна знайти навіть 17-дюймову шоколадну індичку. Це солодощі, які не просто їдять — ними милуються.
Сторічний ювілей солодкої імперії
У Вест-Віллидж магазин виглядає так, ніби стояв там завжди — на затишній Гринвіч-авеню або на шумній Блікер-стріт. Ще один — у самісінькому серці міста, серед гомону Grand Central Terminal. Є Li-Lac і в підземеллях Chelsea Market, де запах шоколаду змішується з ароматами десятків кухонь світу, і в блискучих та сучасних Hudson Yards.
Але найцікавіше — на іншому березі річки. У бруклінському Industry City справжня шоколадна лабораторія. За великими скляними вікнами — рух стрічок, блиск мідних машин, блискуча ріка шоколаду. Тут можна побачити, як народжуються трюфелі й плитки, як шоколатьє працюють руками так точно, ніби грають на інструменті.
Гості заглядають крізь скло, пробують теплі зразки, а хтось іде з повним пакунком солодощів, не дочекавшись навіть виходу з цеху.
Коли Li-Lac відзначав своє 100-річчя у 2023 році, Industry City перетворився на майданчик солодкого театру. Гостей запросили не лише дивитися — а й творити. Вони надягали сітки для волосся, наче професійні майстри, подавали начинку в машину, що рівно видавала шоколад, а потім ловили свої цукерки в пакунки на іншому кінці стрічки.
Здавалося, що кожен гість на кілька хвилин ставав частиною легенди — ніби повертався у 1923 рік, коли перші цукерки Деметріуса сходили з маленького столу в майстерні.
Поки учасники смакували свіжі цукерки з підносів, на задньому плані робітники продовжували варити нові партії — шоколад не знає пауз навіть на ювілеї.
На святі було й урочисте вшанування. Бруклінська торгова палата вручила пам’ятну дошку Анвару Ходеру — людині, яка прийшла працювати в Li-Lac у 1989 році й поступово стала майстром-шоколатьє, партнером та душею виробництва.
Li-Lac — це ремесло, яке дихає, живе, святкує, та, здається, готове до нових ста років солодкої історії.