Ерік Кендел — американський нейробіолог та психіатр, нобелівський лауреат, почесний професор Колумбійського університету, відомий своїми відкриттями молекулярних механізмів пам’яті. Автор впливових книжок In Search of Memory та Principles of Neural Science. Про те, як Кендел поєднав психологію, нейробіологію та молекулярні науки, заклавши фундамент сучасного розуміння роботи мозку, — далі на newyork1.one.
Дитинство, зламане історією
Історія Еріка Кендела починається задовго до його наукової кар’єри — у складному й водночас яскравому світі довоєнної Центральної Європи. Його мати, Шарлотта Зімельс, походила з освіченої єврейської родини з Коломиї на Покутті, тоді частини Австро-Угорщини. Батько, Герман Кендел, виріс у бідній сім’ї в містечку Олесько неподалік Львова. Обоє ще молодими переїхали до Відня, де зустрілися, одружилися у 1923 році та намагалися збудувати спокійне міське життя. 7 листопада 1929 року у пари народився син Ерік.
Батько тримав крамницю іграшок. Сім’я була повністю інтегрована в австрійське суспільство, закохана в культуру міста, його музику, мову й інтелектуальну атмосферу. Проте за цією витонченістю ховалася інша реальність — хронічний антисемітизм, що з кожним роком ставав дедалі агресивнішим.
Після аншлюсу Австрії в березні 1938 року життя євреїв різко зруйнувалося. Почалися побиття, приниження, конфіскації майна. Під час Кришталевої ночі батька Еріка заарештували, родину вигнали з квартири, а крамницю розграбували. Для дев’ятирічного хлопчика це стало першим досвідом системного насильства — досвідом, який врізався в пам’ять на все життя.
Розуміючи, що залишатися небезпечно, батьки ухвалили болісне рішення тікати. У 1939 році Ерік та його старший брат першими залишили Європу, вирушивши кораблем через Антверпен до США. Згодом до них приєдналися батьки — лише за кілька днів до початку Другої світової війни.
У Брукліні почалося нове життя. Батьки починали з нуля. Спершу батько працював на фабриці зубних щіток, а згодом зумів відкрити невеличку крамницю одягу в Брукліні. Магазин став родинною справою та фінансовою опорою, що дозволила дати дітям освіту. Ерік Кендел навчався в єшиві, згодом у престижній школі Erasmus Hall. Його шлях у науку спочатку пролягав не через біологію, а через історію та літературу — у Гарварді він вивчав інтелектуальну відповідальність німецьких письменників за епоху нацизму. Та поступово інтерес до людської поведінки, мотивації й травми привів його до психології, психоаналізу, а згодом — до нейробіології.
Пережите у Відні стало для Кендела не лише особистою трагедією, а й інтелектуальним викликом. Як культурне суспільство здатне так швидко скотитися до варварства? Чому травматичні події закарбовуються в пам’яті з такою силою? Саме ці дитячі спалахи пам’яті згодом приведуть його до відкриттів, які змінять наше розуміння того, як працює пам’ять та як досвід формує мозок.
Так раннє життя, зламане історією, стало фундаментом для наукового шляху, що приніс Ерiку Кенделю світове визнання.
Від психоаналізу до нейронауки
Щоб стати психоаналітиком, потрібно було медичне навчання. Так, майже імпульсивно, Кендел обрав медичну школу Нью-Йоркського університету, куди вступив у 1952 році. Спочатку його метою була психіатрія, але вже під час навчання його дедалі більше захоплювала біологічна основа психічних процесів. У середині 1950-х років це був майже радикальний підхід. Більшість психоаналітиків воліли не пов’язувати розум з фізіологією мозку.
Рішучий крок у бік нейронауки Кендел зробив під час стажування в лабораторії Гаррі Грундфеста у Колумбійському університеті. Там він занурився в електрофізіологію нейронів та вперше зіткнувся з обмеженнями складних мозкових систем для вивчення пам’яті.
Дослідження гіпокампа в Національних інститутах охорони здоров’я дали важливі відкриття, але водночас показали, що пам’ять не захована в одному місці, вона формується через зміну синаптичних зв’язків. Це усвідомлення підштовхнуло Кендела до сміливого рішення — шукати відповіді не в людському мозку, а в простіших організмах. Усупереч скепсису багатьох колег, Кендел обрав модель морського молюска Aplysia, нервова система якого дозволяла буквально бачити, як навчання змінює синапси. У 1962 році він вирушив до Парижа, щоб опанувати цю модель, а вже за кілька років опублікував перші результати, які заклали фундамент сучасної науки про пам’ять. На цьому етапі вчені вперше змогли дослідити пам’ять на молекулярному рівні, а не лише теоретично. Спільна робота Кендела з біохіміком Джеймсом Шварцом показала прості та важливі речі: короткочасна пам’ять виникає без створення нових білків, тоді як для довготривалої пам’яті їхній синтез необхідний. Також з’ясувалося, що короткочасні зміни в мозку запускаються хімічними сигналами всередині нейронів. Ці відкриття довели, що досвід реально змінює мозок на фізичному рівні.
Дослідження памʼяті у Колумбійському університеті
У 1974 році Ерік Кендел переїхав до Колумбійського університету, де став директором-засновником Центру нейробіології та поведінки. Разом з колегами він сформував міждисциплінарну команду для дослідження біологічних основ пам’яті.
У 1980-х роках Кендел став старшим дослідником Howard Hughes Medical Institute та допоміг створити в Колумбії центр молекулярної нейронауки. Це дало змогу поєднати нейрофізіологію з методами молекулярної біології та рекомбінантної ДНК, значно розширивши дослідження механізмів пам’яті.
У 1990-х роках Ерік Кендел знову звернувся до вивчення гіпокампу, цього разу працюючи з генетично зміненими мишами. Він з’ясував, що ті самі хімічні сигнали всередині клітин мозку, які раніше знайшли у простого морського молюска Aplysia, потрібні й для пам’яті у ссавців. Саме ці сигнали допомагають нейронам зміцнювати зв’язки між собою і зберігати інформацію про простір та досвід.
Досліджуючи так звані клітини місця в гіпокампі, Кендел показав, як мозок створює внутрішню карту навколишнього світу. Виявилося, що ця карта зберігається надовго лише тоді, коли людина або тварина зосереджує увагу, а в нейронах запускається вироблення нових білків. Так пам’ять перестала бути лише психологічним поняттям та отримала чітке біологічне пояснення.
Нобель, спадщина та примирення з Віднем
Коли у 2000 році Ерік Кендел отримав Нобелівську премію, європейські медіа поспішили назвати його австрійським лауреатом. Для самого вченого це прозвучало боляче й фальшиво. Він іронічно зауважив, що така реакція була типово віденською — зручною й не надто щирою, і прямо сказав:
«Це була єврейсько-американська, а не австрійська Нобелівська премія».
Адже саме з Відня його колись вигнав нацизм. Невдовзі після резонансу Кенделю зателефонував президент Австрії Томас Клестіль з простим запитанням:
«Що ми можемо зробити, щоб це виправити?»
Відповідь вченого була конкретною й принциповою. По-перше, він наполіг на перейменуванні Доктор-Карл-Люгер-Рінґу — вулиці, названої на честь антисемітського мера Відня, якого цитував Гітлер. По-друге, Кендел закликав повернути до міста єврейську інтелектуальну традицію — через стипендії для єврейських студентів та дослідників, а також відкриту розмову про австрійське минуле в добу нацизму.
Ці кроки стали початком повільного примирення. Згодом Кендел прийняв почесне громадянство Відня та знову увійшов у культурне та академічне життя міста, з яким його пов’язувала і травма, і пам’ять. Символом цього повернення стала книжка 2012 року «Епоха розуміння» — масштабна подорож від Відня 1900 року до сьогодення.
Окрім досліджень пам’яті, Кендел зробив внесок у вивчення нейродегенеративних та психічних захворювань, зокрема хвороби Альцгеймера та шизофренії, а також у розмежування нормального вікового забування та патологічних порушень пам’яті.
Ерік Кендел відомий як автор класичного підручника Principles of Neural Science, який став основою навчання нейронауки в усьому світі. Він неодноразово наголошував, що наука для нього — джерело радості, а не лише професійного визнання, і що життя після Нобелівської премії існує.
Його життя — це не лише тріумф лабораторії, а й приклад того, як пам’ять, відповідальність та діалог здатні змінювати міста й культури.